Главная » 2011 » Июль » 19 » Чим пахне музика або Як ми купили «гроб»
00:50
Чим пахне музика або Як ми купили «гроб»
Запах старих дерев’яних музичних інструментів і пил бібліотечних книжок – так пахне класична музика. Це прекрасний запах. Втім, мені не 20 років, щоб претендувати на істину останній інстанції, тому можливо хтось думає інакше. Скільки людей на планеті, стільки й трактувань: як пахне велике місто, як пахне художня майстерня, як пахне Бесарабський ринок влітку (гронами винограду і пучками базиліку), як пахне новий витвір Кріса Шелдрейка чи Альберто Морілласа, як пахне щастя. З рік тому, медитуючи на неймовірно рідкісний флакончик Magda Lubin, ставки за який на аукціоні починалися з 4 тисяч доларів я вмію вибирати на свою голову ідеї-фікс, холєра!, я прочитала відгук англомовного блоггера щодо цього аромату. Скупа, проте витончена похвала містила загадкове порівняння з старовинною бібліотекою. Моя уява надшвидко домалювала у тій бібліотеці піаніно з клавішами, вкритими пластинами із слонової кістки, в’янучі білі троянди і мелодію ноктюрна Шопена №21 cis-moll. А потім я взяла свіжу газету з оголошеннями…
Десь місяці зо три ми полювали на піаніно. Таке, щоб звучало добре і виглядало пристойно. Бо довелося колись бачити одне – з вирізьбленим ножиком словом «дура» на кришці. Вибирати піаніно – те саме, що й автомобіль, ставку краще робити тільки на закордонне. Інакше ви отримаєте шок, коли погравши кілька років на вітчизняних клавішах, пересядете за фортепіано, виготовлене не на меблевій фабриці. Нарешті знайшлося те, про що мріяла – старовинний німецький інструмент. Трофейний! Хазяйка запевнила - піаніно в прекрасному стані. Я подзвонила знайомому майстрові-настрійнику і ми поїхали через усе місто назустріч цій моїй мрії.
- Снєжа, це хатка для жучків, - сказав майстер, перевіривши це піаніно. Я згадала твір Леся Подерв'янського, де фігурував інструмент, в якому витворяла казна-що шашіль і нетактовно засміялася (себто заржала).
Зовні виглядало воно справді прекрасно, але могло слугувати хіба що беззвучною деталлю інтер’єру. Адже антикварні інструменти подібні до столітнього вина – ніколи не знаєш, що чекає на тебе всередині – напій богів чи оцет.
В наступне піаніно треба було вкласти стільки грошей на ремонт і реставрацію, що простіше було купити нове, до чого вже схилявся мій чоловік. П’яте хоч і було непоганим, на трієчку, але якось не надихало.
Та нарешті ми його знайшли. Механіка справна, звучить добре, чорного кольору, старе – все, як треба. Домовилися з господарем, фірмою-перевізником і в призначений час почали виглядати машину, яка везла до нас піаніно… Кілька дужих хлопців з почтом вивантажили його з кузова. У дворі чомусь зібралися сусіди. З німою тугою вони спостерігали, в який саме під’їзд заноситимуть інструмент. Можливо, вони розуміли, що на ньому гратимуть не «ум-ца-ца», а твори бронзових композиторів. Поліфонія Ренесансу, романтики з Шопеном на чолі etc.
- Чудове піаніно, - привітав нас брат, коли того вечора зайшов у гості. – Гроб з музикою!
Цікаво, що він скаже, коли мені подарують (так, я вірю в казки) флакончик Magda Lubin?
Викладена вами пригода - приклад чудової української сучасної прози, втілення гумору зі смаком! Вітаю!
Мої ж прагнення придбати щось антикварне привели до міста Лева.. Спогади з дитинства вже зовсім далекі, але, можливо, ще б знайшов кілька тих таємних лазів, котрими можна було дістатися іншого боку вулиці. Площа Ринок... Пил віків...та власне купи сміття, в прямому значенні цього слова! Саме тут має повний сенсу вираз - по-холєру я маю ту рачкувати, най то Міську з долу.. та най си витре!Бруд. В цьому місті, дійсно, дивне відношення до пилу. Мої пошуки привели до шановної пані М...ич, вона успадкувала від свого батька затишний будинок у Стрийському парку. На фасаді красується бронзова таблиця - дім -музей композитора та піаніста .... бігають кури, залишаючи після себе делікатні купки на викладеній польською випаленою цеглою доріжці. Моїм шаолінським крокам, поміж ними, заважали мої ж колеційні потяги. Така цегла у мене є! А такої ні!! Та якось не зручно видлубати її тут? Зрештою на неї ж кури ..... Ні, якось незручно. Навколо росте, те, що колись називали садом, або як тепер називають такий стиль, "вінтаж" або "разорившеєся дворянство". Стрижкою того що залишилося від газону займаються ті, що гадять. Вхід до будинку з середини двору. Дзвінок не працює. Нарешті вийшла шановна пані, в такому ж стилі вбрання як і її сад, а з виразу її обличчя, на мене, а рівно як, і на інших відвідувачів, ще хвильку, і чекала б тирада з добірного львівського фольклору. Натяк на те, що залишу гривні, трішки змінив ситуацію. І ось я, спотикаючись через різні предмети, різних віків, стилів та періодів фінансового злету та падіння, йшов через неосвітлений коридор. В темряві я розгледів і патефон, і стоси старої партитури, і воєнні газети, все лежало одне на одному. Я згадав фільми про американські сміттєзвалища. До речі, виникла ідея, використати цей принцип накопичення культурного шару, в одному з моїх дизайн проектів ресторану на тему Жуля Верна "Наутілус", де я використовую ідею подорожу скрізь час, але під водою. Запах вікового пилу з сумішшю пригорілої цибулі та вологи з підвалу. Було три кімнати, підказувати мені, що тут саме з моменту арешту власника під час війни, нічого не чіпали, потреби не було. Ноги залишали на підлозі сліди, але в зворотньому принципі, бруд клеївся до черевиків, і там де ступали ноги, шар пилу історії зникав. Все, що оточувало, вже було по визначенню антикваріатом . В двух кімнатах стояло по фортепіано, а у вітальні шикарний рояль. Шафи, крісла, дивани, предмети, все це було вкрито пилом та паутиною ... Речі продаєте? Ви ж писали в газеті? Так! Але нічого руками не чіпати! Даруйте, але я ж хочу роздивитись, те що купую! Купуйте так! Що ж купити? Я, не усвідомлюючи ще, яким чином довезу майбутнє придбане до Рівного, та не маючи жодної уяви про те навіщо мені був потрібен той предмет, котрий називаєься - рояль, але щось магічне в ньому було, і я показав на нього пальцем.. Оце! Можливо на хвильку, закралася мрія про те, що маючи такий рояль, я навчуся грати! Де ж я його поставлю? А як я його довезу? Я ні разу в житті не грав!Я гнав від себе ці думки, бо вже інша частина мене - грала на роялі! Як гарно мені моя уява це намалювала!!! Я сиджу за роялем , і натискую на клавіші, котрих торкались руки відомих і невідомих піаністів, і лине музика! Горять свічки!І оплески!
Але з моєї сторони, це був хибний крок! Я вдарив в саме святе! Після хвилин двадцяти зойків на івриті з вплетіннями, навіть за львівською гварою, непрстойностями, я зрозумів, не бути мені - піаністом! Згасли свічки, і не дочекавшись оплесків, я пішов.
Я їхав до дому. Ні не їхав, я втікав зі Львова. Моя мрія була виваляна в курячому гімні, і ще довго я не міг вмикати класичну музику, в прекрасному виконанні Горовіца ... Холєра, і треба був мені той рояль, я ж грати не вмію?
))) а у нас дома живет электронная гитара , микрофоны, усилители и разные другие приспособления) спасибо соседям за терпение и понимание!!! Специально для них мы (муж) иногда исполняем что-то из русской классики)
Снежана, Вас очень приятно читать, как немой укор моему ломаному украинскому языку.
У бабусиній вітальні стояв рояль. Деякі клавіші западали, але найчарівніші спогади дитанства - запах старовинного інструмента і прекрасна музика, яка народжувалась у його душі.
"Перебирая клавиши рояля,
Проникну в тайну чувственных высот ..."
Я точно не пам'ятаю, здається це був Bluthner, принаймі мені саме ці літери та шрифт пригадуються. Але у нього дуже цікава доля. Коли бабуся змушена була залишити свою досить велику квартиру на вул. Франка і переїхати до стандартної хрущівки, найбільше її непокоїла саме доля рояля, бо неможливо було його ніяким чином "вписати" у параметри маломірної оселі. Вона вперто відмовлялася переїжджати (а квартиру, де вона жила, разом з усією будівлею було передано педагогічному інституту). Оскільки бабуся тривалий час там працювала, керівництво терпляче чекало поки вирішиться доля рояля. Він, як я вже казала, був досить старенький і трошки хворий, з огляду на вік. Хтось навіть висловив крамольну думку про те, що треба його утилізувати "по-тихому", за що тут же потрапив до бабусиного "чорного" списку нелюбимих родичів.
Коли ситуация здавалося б зайшла у глухий кут, доля старенького інстумента зробила казковий пірует. Співробітниця моєї мами вийшла заміж за якогось крутого спеціаліста, що працював у Зоряному містечку. Він приїхав забирати її з Києва до Москви, й абсолютно випадково почув історію про нещасних бабусю та рояль.
Оглянувши прискіпливо нашого восьмидесяти восьми клавішного старого, російський космічний спец розчулився, як дитина, і забрав інструмент з собою до Москви. Він ще й гроші намагався дати бабусі, але вона від них навідріз відмовилась.
Сподіваюсь дідусь Bluthner й досі живий та бадорий, і час від часу чиїсь легкі пальці ласкаво торкаються його стареньких клавіш слонової кісти, й він радісно відгукується класичним вальсом а може якоюсь сучасною пісенькою. Хто зна...